Не можу слухати мелянхолїйної музики.
А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими, ґраціозними звуками, а відтак, зрікаючи ся їх незамітно, ллє ся лиш одною широкою струєю смутку! — Я розпадаю ся тодї в чутя, і не можу оперти ся настроєви сумному мов креповий фльор, якого позбути ся менї не так легко. За те як пронесе ся музика блеску, я подвійно жию.
Обнимала би тодї цїлий сьвіт, заявляючи далеко-широко, що музика грає!
І клясичну музику люблю.
Навчила мене її розуміти і відгадувати по „мотивах“ одна з моїх товаришок, якої душа немов складала ся з тонів і була сама олицетворена музика.
Вона вічно шукала гармонїї.
В людях, в їх відчуваню, в їх відносинах до себе і до природи…
Нас мешкало разом три товаришки.
Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була
О. КОБИЛЯНСЬКА. ОПОВІДАННЯ.
1
