За ним із заду змовкло також. Жінка лягла в сани, аби захоронити ся від вітру і охоронити від него сплячу дитину — отже нїяк було балакати. Вітер і так відганяв слова і ловив їх у себе. Їхали так довго. Часом мов зі сну прокидав ся і гукав на руденьку: „Калїко мой, чого стоїш“? Або грозив диким голосом.
Перед його уявою стояв непорушно, мов понурий мур, великий дубовий лїс, а під лїсом його хатина. Відтак бачив матїр на печи. Коло неї горіла сьвічка…
Він сам уставив її там… і вона горіла.
Далї видїв похорони… хоругви людей з повідкриваними головами, а опісля посмертний обід. Він зладив посмертний обід, бо його мати вмерла. Ходить між людьми, просить їсти і пити і наливає горівки з фляшки. Пили. Він усе наливав, а вони все пили. Най пють, аби знали і аби не говорили. І так усе підсьмішкують собі з него — але раз най знають. Він матїр свою ховав. Зладив посмертний обід…
На дворі заверюха, очей не може розплющити, але се нїчого. В хатї тепло і йому тепло. В цїлїм тїлї розливало ся тепло, а заметїльниця так лютувала і товклась, аж страшно… лісом гудїло…
І гудить і шелестить ненастанно. Сеж лїс велитень — се листє так шелестить… дубина та золота!
Ей той лїс, той лїс, той лїс! Хто би його знав, що то за лїс — на веснї хто би його знав… Великий та зелений! Він його тато й мама і годує його як свою дитину. Його гиллє широке і зелене, листе чорне, блискуче, аж любо мітелки вязати. Всї вяжуть; він, жінка і мале. Але мале найменше. Воно зносить листє, а зносячи робить доріжку зелену, граєть ся листєм. Обсипує себе ним, а листки лїтають мов зелені метелики докола
