його голови. Що йому робота? Що воно знає? Йому аби все готове було, та тепло аби йому було. Сонце аби йому гріло. А сонце сьвітило і гріло… пригрівало так, що роскіш. Усе тїло теплом своїм заливало…
|
|
„Калїко мой - чого стоїш?“
Причулось їй отсе, чи вітер рознїс був ті слова і аж тепер вернув назад до її слуху.
Дзвінки мов стрепенули ся, мов жменею з жахом розсипані на однім місцї, так раптом зойкнули.
І знов те саме. Голосне сапанє, майже стогін — і брала своїми тонкими ногами в закостенїлім морі.
Неба мабуть не було.
Понура маса звисала затемнена над землею. Над білою рівниною клубили ся хмари снїгу, иньші мов у перегонах лїтали в несказанім переляку, безцїльно, гонені диким вихром. Він сам, невидимий і гострий мчав ся завзято на всї сторони, шукав і котив ся за кимсь, бушуючи у невисловленій лютости.
Нечувана погоня відбувала ся нїмо на широких просторах.
Дзвінки задрожали і змовкли.
Руденька станула мов укопана. Десь недалеко перед нею перелетїла в серпанках снїгу закутана, довжезна чорна змия-велитень із червоними, огнем налитими очима, голосно стогнучи та сапаючи через поля і зникла. Лишила за собою чорні клуби диму. Довго було ще чути її стогін і стукіт, а потім усе втихло. Майже не тямлячись завернула руда. Дрожала на цїлім тїлї з переляку. Оглянула ся за підмогою. Але їй метнув ся в очи лише нїмий вітер і танець розшалїлого снїгу.
