Поступила кілька кроків у перед і вдарила головою о якийсь височенний тонкий стовп. Знов станула. Над її головою розсипала ся предивно гармонїйна, сьміла струя звуків і не вмовкала. Звенїла без перестанку, неначе гнала одностайним, безжурним летом через цїлий безмежний простір…
Насторчила вуха і слухала. Що се? Було миле і гарне і нїколи не чула сего, хоч кілько разів переїздила сею дорогою! Грало так звучно і рівно і не мало нїчого спільного з отсею заметїльницею. Воно не бояло ся її і летїло так спокійно і сьміливо крізь вихор до своєї мети…
Відтак прокинула ся.
Вона знов стояла і зараз гримне голос, піднїметь ся кулак над нею. Не відчувала його вже довший час над собою, отже він певно туй-туй піднїметь ся, а з ним разом і ті чорні зловіщі шмати, що їх мов грому бояла ся.
Почала рвати ся вперед. Дзвінки розворушились і пілляли звуками її слїди. Підбігла короткий кусень… та що се таке?… Вона зачіпила о такий самий стовп як перед хвилею, і з него розходила ся як передше та сама чудова, мила гра. Струя звуків, сама одинока, плила одностайним бренькотом своїм невпинно через отсе море в безвісти…
|
|
Та вона не стояла тут більше. Напруженими силами тягнула. Часом падала і знов уставала. Дикий ляк запанував над нею. Їй здавало ся виразно, що замісь кулака настановила ся там за нею на санках чорна, недвижна, кінчаста купа, стаєть ся чим раз тяжшою і дивить ся заєдно на її хребет. Щось чужого почула на санках, і те чуже мусїла тепер везти. Ясний інстинкт, що проводив її досї, почав покидати її. Очи почали іскрити ся, ніздрі розширяти ся. Цїла довга грива
