бачила живої душі. Оті двері онтам не відчинялись, як зачинились за ними… а тепер… а тепер…
Гавкала неспокійно, болїзним, роздразняючим голосом, то знов шалїла простягаючи лапи до руденької.
„Щож? Щож?“
Тая стріпала ся з цїлої сили і поволокла ся з тягаром до стога. Дзвінки зісунули ся з неї, упали до землї, а звуки розбігли ся з поспіхом на всї сторони і згубили ся.
|
|
Ніч. Глубоке, безкрає небо погідне і оживлене. Зьвізди миготять, дрожать, грають сьвітлом своїм, а де-не-де перелїтають луковатим полетом і міняють місця на небі.
Між ними спокійно стоїть місяць.
Ясне, маґічне його сьвітло розиливаєть ся лагідно докола него. Біла, пуста рівнина заллята ним мов сріблом, а високі, тонкі стовпи, що біжуть правильно по нїй тут і там і далї, кидають на неї пасма струнких тїний і мов вяжуть ся руками з собою, аби не згубитись у одностайній пустинї.
Довгий дубовий лїс, прибраний в іней, творив краєм рівнини кришталевий мур. Його вершки прозорі у сьвітлї, майже розпливають ся в нїм.
Около півночи станув у закаменїлій недвижимости і побілїв цїлковито.
Бачив: в поблизькости хатини пересунулась тайком мрака, мов срібна, ледви замітна тканина, приняла чудно сформовану постать і перетяглась нечутно кришталевим верхом у пусту осьвітлену рівнину…
