Під самим лїсом плила вузка глубока ріка. Змивала корінє старих дубів, холодила беріг, на якім виростало буйне зїлє, густі дикі корчі дерев — і відбивалась від часу до часу від берега на знак житя.
Густий лїс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсїм зеленою водою і лиш там, де припирала лївим берегом до гладкої рівнини — блестїла з далека сивавим сріблом.
По нїй пишались водні рожі, а ще більше їх широке, зелене листє.
Рівнина, що припирала до лївого берега, се широкий степ. Степ український. — По нїм грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.
Звідки походив?
Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко — і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім мов цар…
Незамітно плила ріка в перед. Лиш як вітер здоймав ся і шалїв по степу — їх гладка поверхня морщила ся з болю.
— Чого терпиш?… питав тихим шелестом дубовий лїс зелений.
