Сторінка:Ольга Кобилянська. До сьвіта. Новелі і нариси. 1905.pdf/96

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
Там звізди пробивались.
 
Поезія в прозї.
 

 

Під самим лїсом плила вузка глубока ріка. Змивала корінє старих дубів, холодила беріг, на якім виростало буйне зїлє, густі дикі корчі дерев — і відбивалась від часу до часу від берега на знак житя.

Густий лїс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсїм зеленою водою і лиш там, де припирала лївим берегом до гладкої рівнини — блестїла з далека сивавим сріблом.

По нїй пишались водні рожі, а ще більше їх широке, зелене листє.

Рівнина, що припирала до лївого берега, се широкий степ. Степ український. — По нїм грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.

Звідки походив?

Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко — і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім мов цар…

Незамітно плила ріка в перед. Лиш як вітер здоймав ся і шалїв по степу — їх гладка поверхня морщила ся з болю.

— Чого терпиш?… питав тихим шелестом дубовий лїс зелений.