висна; а він (коли йому вже було забагато) блід, одначе — мовчав, чого вона ніколи зрозуміти не могла, і — зявлявся знову.
Так зітхала пані радникова нераз з глибини серця, згадуючи згубні химери своїх доньок. Могла одначе говорити й думати, що хотіла; могла невтомно нагадувати донькам границі жіночого світогляду, — все було даремно. Вони зоставалися вперто при своїх фарсах і носили голови інакше, як випадало донькам ц. к. радника лісового…
Був пізний ясний вечір і вже по великодніх святах. Мале містечко втихло і виразно було чути шум гірської ріки, що прорізувала місто. Воно лежало в долині, а по обох боках підіймались величаво гори — Карпати. У мрячну синяву сповите верхівя, освічене магічним світлом місячним, викликало чудні тужливі чуття в людській груди…
З одної малої незначної хатини вийшли Олена й Лієвич. Вона довірливо сперлась на його рамени й обоє звернули в одну з тихих вулиць.
— Який нині чудовий вечір, Стефане — промовила вона з-тиха, поважно. — Неначеб для тебе Бог наказав спокій, щоб ти його міг подивляти ще в-останнє в цілій спокійній красі!
— З тобою, Олено. Що він мені без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою останній вечір. А всеж таки, — додав він трохи згодом, — мішається з цим почуттям важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу відїжджати від тебе, і то на два роки!
Її пройняло легке тремтіння й вона з нервовим поспіхом сховала золоті коси глибше під хустку і, пригорнувшися ближче до нього, мовчала…
