— Я це також завсігди кажу, — обізвався знов старий майор. Дисципліну треба доводити до останніх консеквенцій[1], особливож у жінок. Жінка, це молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і в-ліво і в-право. Я не кажу поводи натягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Інколи цвягнути батіжком. Перед чвалом трохи острогів, перед барєрою удар і остроги, поводи свобідно, тоді летить! Надто замучувати не варто, особливо з початку; цеж моя теорія. Лявфлер був завсігди лихим їздцем, тому ж його й кожний кінь скидає з сідла. Так, так, — додав трохи згодом, задумавшись, — дисципліну треба переводити, треба…
|
|
— Дай-но мені раз з Оленою розмовитись, Епамінондасе! — говорив доктор, коли обидва верталися одною й тою самою дорогою додому.
— Говори. Скажи їй і те, товаришу. Те, тиж знаєш… що її батько незабавки перестане тим бути, чим був досі, цеб-то лісовим радником…
— Вона добра, шляхотна, — відказав, потішаючи доктор. — Буде з усіх сил старатись, щоб її родина не терпіла біди; колиб лиш того могла забути…
— Кого любчику?
— Стефана Лієвича…
— Помершого?
— Егеж…
— Боженьку, а вона… що з ним?
— Не знаєш нічого, старий? Адже нервовість… на! О, це трапляється часто-густо, що батьки останні, котрих у такі справи втаємничується…
— Любила його?
— А вжеж! Одне одного. Він відїхав, як і це тобі відомо, на два роки з дому, щоб студії покінчити, щоб вернутися зовсім „готовим“; тоді й мали свої заручини опо-
- ↑ консеквенція — послідовність, наслідки.
