вістити, а там і побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталі тифу й помер, бідачисько, таки у В. Адже це мабуть знаєш?
Радник не знаходив слів, щоб висловити своє зачудовання, аж по якійсь хвилині сказав сумним, гірким тоном:
— А я про це нічого не знав! Правда, він бував часто в мойому домі, вештався чимало біля неї, одначе ніколи не приходило мені щось подібне на думку. А вона… й цеж подяка за мою любов? — кликнув огірчений. — За мої батьківські старання? Ох, як це болить, болить! Тобі, чужому, звірилась, а перед своїм батьком, перед рідним батьком, могла щось таке затаїти!..
— Заспокійся лиш, чоловіче, — утихомирював доктор. — До мене теж не приходила, щоб своє серце якраз передо мною вилити; прийшла, щоб попросту порадитися зі мною, як з лікарем. Мучила її безсонність і гарячка до крайности підтинала її сили. Вона невимовно багато терпіла, і то потайки; а це, старий, вимагає чимало сили. „Не моглиб ви, дитинко, мені сказати“, — питався я, — „що більше-менше моглаб цьому бути за причина? Виж бували звичайно найздоровіші з цілої родини“!
— „Чи це мусить бути, пане докторе?“ — спитала вона.
— „А вжеж, дитинко; це задля вас самих“.
На те й розповіла дрожачими устами, розповіла мені цілу історію. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля обох так роздавила! Булаб із них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий… їх потомки… ех! — тут і замовк нараз.
— І щож далі, докторе? — питав радник пригніченим голосом.
— Нічого. Просила лиш, щоб я про те нікому нічого не згадував, а з нею самою теж про це більше не говорив.
