денькі. Крім того, він хоровитий, а що йому з часом може трапитись, відомо мені аж надто добре, а й вам не може це лишатись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері щоб не було де на старість і голову склонити?!
— Чиж я тому винна, пане докторе?
— Цього я не кажу; одначе ви не смієте забувати, що він ваш батько!
— Він мій батько, а я його донька…
Старого чоловіка обхопила сильна нетерплячка.
— Ради Бога! — скрикнув. — Адже діти мають якісь обовязки супроти батьків! Це вам би слід знати! А коли всього іншого не хочете визнавати, то мусите признати, що він вас годував!
Її очі замиготіли.
— Тут і дійшли ми до мети… — сказала вона з зимним усміхом, а з її лиця неначеб зникла й остання крапелька крови. — Годував мене. Цього я не можу забути й ніколи не забуду, пане докторе, ніколи! — сказала врочисто. — Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували[1], хочу собі сама заробляти на шматок хліба, а заробленим щиро ділитись з батьками… Одначе задля обовязку проти волі сковуватись із мужчиною, з обовязку його й себе оббріхувати… В чім мені тут добачати святість обовязку, коли самий цей обовязок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! — сказала глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. — Я не вернусь більше з обраного раз шляху. Бачите? — додала вона. — Я дійсно одна з тих „розважних, критичних умів“, котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую й не маю милосердя ні над собою…
— Ні над вашим батьком?
— Так, пане докторе.
