— З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, — говорив він згірдливо, — ви, справді, не здібні до самопожертвовання!
— Називайте це в мене егоїзмом, одначе не забувайте, що це, що силує мене виходити замуж за К…го, з боку моїх… також самолюбство…
— Ви софістка!
— А ви лихий оборонець правди, пане докторе…
— Гірко будете колись цього жалувати! — кликнув він. — Ви ще не знаєте життя, одначе воно само буде вас батожити й зідре полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде для вас та хвилина, коли каяття й сумління обізвуться в вашім серці!
— Я проти цього озброєна! — говорила вона тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимо волі вогкі.
— Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя — ні. А проте, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.
— Як ви це розумієте?
— Біда ломить і залізо, а ви лиш людина…
Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.
— Ніколи, пане докторе, — відповіла опісля зі спокійною гордістю. — Власне тому, що я людина.
По його обличчі промайнув якийсь загадковий усміх. Він підвівся і схопив капелюх.
— Зносіть із гідністю майбутній удар! — сказав і подав їй руку на прощання.
— Дякую вам за ваше співчуття, пане докторе! — відповіла холодно.
Щось два тижні після цеї розмови вернувся радник сильно підпитий додому. Доктор сповістив йому резуль-
