тат своєї розмови з Оленою, а в наслідок цього і в наслідок випорожнених багатьох пляшок був він у лихім настрою.
Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори з причини його нещасного налогу й наслідків, які тепер він на них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсім наміру так поводитись, як це дурним бабам хочеться. Він був уже доволі довго терпеливий: тепер одначе не стає вже і йому тої сили…
— Як можеш такі дурниці плести, чоловіче? — боронилась радникова. — Хто оставався завсігди паном своєї волі й розпоряджувався грішми? Хібаж я? Сліпа я була й недосвідчена, що не наклала на тебе зараз з першого разу поводів; не булаб я нині в такім становищі, що доводить мене до розпуки. Тобі маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на мої старі літа буду жебрати шматка хліба в дітей або в зарозумілих свояків! Одначе я краще вмру, ніж малоб це справдитися!
— Ха-ха-ха! — розсміявся чоловік замість усякої відповіди.
Радникова стрівожено повернула до нього своє лице, що в останнім часі сильно схудло.
— Ще й смієшся! — питала вона гірко-згірдливо.
— Ти на мене хотілаб поводи накласти? — реготався він злосливо. — Ти, що не маєш навіть настільки сили, щоб супроти своєї доньки показати свій материнський авторитет? Зносиж тепер наслідки твого ліберального виховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К…го.
Радникова так і здрігнулась при його словах; було по ньому видно, що вона вгиналась під їх тягаром.
— Чи це дійсно правда, Епамінондасе? — питала вона несміливо й нервово дрожачою рукою відсунула на столі лямпу набік, щоб ліпше йому заглянути в обличчя.
