Сторінка:Ольга Кобилянська. Людина. 1931.djvu/31

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Це не могла бути правда. Адже це подружжя мусіло статись рятунковим засобом проти всякої нужди для неї і для її бідненької наймолодшої дитини.

— І я хотів би, щоб це не була правда… — відповів радник насмішливо. — Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли ні, то наклади на неї поводи… Чомуж ні? Дрантя бабське! — пробурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.

Жінка сіла та лиш закрила лице руками…

— З наймолодших літ мала вона завсігди свій розум! — лютував він далі. — Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще живу я; а коли до цього часу з батьківською волею ще не познайомилась, то познайомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!

— Цього вона не вчинить, Епамінондасе! — простогнала радникова. — О, колиб я була тоді передчувала, що той буде причиною її нинішньої поведінки! Якою ненависною, якою незносною була для мене його присутність!

— За твоєю спиною піддержувала вона любовні зносини, кореспондувала, а ти була сліпа й глуха! — говорив радник далі. — Тепер збирай, що посіяла! Що до мене, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпіти, щоб вона противилась моїй волі задля якогось божевільного фарсу. Буду… — і він замовк нагло. В покоях почулися легкі кроки, а трохи згодом стала на порозі Олена. Була одягнена в темний плащ, голову завинула в чорну хустку, а під пахою держала грубий звій нот. Здавалось, що входить дуже неохоче; одначе побачивши радника і зламану матір, в одну мить усе зрозуміла і приступила ближче.

— Іду до Марґарети, мамо, — сказала, вагаючись, — і не буду дома на вечері. Ключ від мого покою забираю