з собою, бо, правдоподібно, забарюся довше, а, повернувшись, не хотілаб я нікого будити.
Радникова кивнула лиш головою, одначе радник став визиваюче перед нею.
— Яке діло маєш тепер у вчительки музики? Надворі ллє дощ немов із коновки, і я думаю, що в такий час ніхто не виходить, як не мусить.
— Справді так, тату; а я мушу.
— Чого?
— Маю там діло, — відповіла неохоче.
— Що ти за діло можеш увечорі у старої вчительки мати? Може знов яку тайну? Яке rendez-vous[1]? Бережись! Все має свої межі, і я перестав бути уважливим і терпеливим!
Молода дівчина приступила скоро до стола й поклала звиток нот. Її біле змарніле лице відбивало сильно від чорної хустки, а в тій хвилині схилила його глибоко вниз… було їй, очевидячки, тяжко виявити це, до чого забиралася…
— Це ноти, котрі я відписала за гроші; мушу їх віднести, — говорила поспішно. — Більше в мене, тату, нема ніякої тайни…
Радникова прокинулась на софі, а радник став у першій хвилині мовчки, наче вкопаний; одначе лиш на хвилинку. В найближчій уже хвилині приступив він кількома кроками до неї, а його очі заіскрились.
— Що? За гроші намазала ти це дрантя оттут? Отже ти наважуєшся мені ще і в тім нечесть робити? Схаменись, божевільна! — кричав він дрожачим із лютости голосом. — Як довго ще в мене стане терпеливости?
— Що хочете тим сказати, тату? — спитала вона спокійно, звиваючи назад розсипані ноти.
— Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступованням дає причину до всяких поговорів;
- ↑ rendez-vous, фр. — побачення.
