Який лагідний спокій, який мир привітали її в тій тихій кімнатці! Була лиш напів освітлена. В сумежній маленькій вітальні, що її двері стояли широко відчинені, сиділа старенька дама при фортепяні, і цілком потонула в Шопені. Він був її улюбленцем, і вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дівчина з плаща та хустки, тяжкі коси так і розпустила по плечах. За висками товклись у неї живчики, а голова сильно розболіла із зворушення.
Під вікном стояв старомодній фотель старої дами, а перед ним столик до роботи. Тут і опустилась вона, щоб спочити, як це часто робила. Це не першина, що її гонили та висліджували, наче яку небезпечну дику звірюку…
Наче хвилі припливали до неї звуки фортепяну. Раз любовні, пристрасні, то знов западали вони глибоко в душу; ніби бавлячись ними, перейшла Марґарета непомітно на іншу тему. Почала Шопена „Impromptu phantasie“.
Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали нові, поривні, чародійні, наче опановуючи себе, немов та скована пристрасть, коли чоловік із болю задрожить, застогне, а далі вмовляє в себе: „спокою, спокою, спокою!“…
Як часто прислухувалась Олена тій штуці, все одначе, що відчувала при тім і думала, було однакове. Та сама гарячо-зимна дрож обгортала її, приковувала та загадкова сила музики, що нас пориває, додає сил, дотикає нас до найглибшої глибини душі… Нині одначе в тій хвилині прокинулась вона так швидко, начеб її доторкнувсь який лихий демон; прокинулась і сховала розпучливим рухом лице в долоні. Цеж був його улюблений твір. З того одначе часу не хотіла його більше чути. Правда, стара вчителька не могла знати, що вона тут сиділа немов на вигнанню, а так і мусіла прислухуватись; а хвилі звуків
