Він вискочив скоро і зняв її. Вона не супротивлялась цьому. Виглядала дуже втомлена, відповідала одначе привітно й лагідним голосом. При прощанню він поцілував її знов у руку а вона просила його приходити.
— Розуміється, — крикнув він радісно, — і то так часто, як часто дозволите…
З того часу стала Олена дома сумна, мовчазна. Вона була дражливіша, як давніше, ба, не раз аж різка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподівано вимовляла його імя, Олена уникала її погляду. Молода жінка бачила, що з Оленою діється щось помітне, одначе не питала. Знала доволі, що заговорить вона лиш тоді, коли сама захоче…
| — | — | — | — | — | — | — |
Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз[1] писати до нового власника в справі оренди.
— Пождімо ще, мамо, — відповіла знехотя і немов задивилась за чимсь у вікно.
— Ще ждати? Таж ти говорила мені про це ще перед двома тижнями; я не вірю, щоб дожидання принесло нам який небудь рятунок.
— Може, мамо. Може й принесе. Я беру це на себе.
Радникова задовольнилась. Вона знала, що ця дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилині увійшла до кімнати, почула останні слова.
— Що ти знов береш на себе, Оленко? — спитала журливо. Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!
— Вас беру на себе! — відповіла в тоні, ніби жартовливім.
Ірина приступила й собі до вікна а її погляд спинився на сестриному лиці. Виглядала змучена, попід очима виступали перстені. Вона знала, що сестра терпіла на безсоння.
- ↑ раз — нарешті.
