— А сам кожух хіба не теплий?
— Ні, не теплий.
— Я думав, що він тим і гріє, що теплий.
— Ні, він гріє тим, що сам ні теплий ні холодний, і що він ні тепла ні холоду від другого не бере й сам його не передає. Він найскупіший над усе. Як би він сам грів, то його носили би лише зимою, а то инші носять кожухи і в літі. От хочби й на Кавказі, де в літі дуже велика спека, там Черкеси тай наші чорноморські козаки носять кожухи літом, щоби хоронитися від спеки а не від холоду. Кожухи сі робляться вовною на верх і називаються бурками. І в нас у горах Гуцули носять у літі кожухи вовною на верх. Такий кожух не пропускає в тіло жаркого повітря. От тим кожух і добрий, що сам ні гріє ні холодить.
— А всі думають, що кожух гріє!
— Ні, краще над усе гріє і само нагрівається залізо, а ніхто ж не робить собі опанчі з заліза, бо вона його заморозила би зімою, а літом спалила б, бо залізо найщедріше віддає тепло, а само найшвидше набірається тепла.
— От як! Залізо щедре на тепло, кожух скупий, неначе люде!
— А так. Вони по свому живуть. Життя їх таке, що вони нагріваються, холонуть, світяться, брязкотять. А то є ще такі речі, що відпихають від себе тепло, а деякі знову притягають його до себе.
— Як це? — спитав Яків.
— Ось як: у літі жінки накривають голову білими хустками, а чоловіки носять білі шапки або соломяні капелюхи.
— А длячого?
— Для того, щоби не палило дуже в голову, бо біле відпихає від себе тепло.
— А чорне?
— А чорне притягає до себе тепло. Так само все гладеньке та блискуче, от як скло, відпихає від себе тепло, а все шаршаве притягає тепло до себе. Тим то найкраща шапка на літо буде з церати, бо вона з двох причин відпихає від себе тепло: раз тим що біла, а друге, що вона гладенька та блискуча. Явдошко! Чи нема в тебе кавалок білої церати?
— Є.
Коли Явдошка принесла, Санько розіслав на снігу церату, а коло неї сукно тай каже:
