— Нехай трошки постоїть проти сонця, а ми тимчасом про що инше будемо говорити. Ти кажеш, Якове: хіба річи живуть? Та таки живуть, хоч і не так, як люде. Буває так, що вони розширюються, стають більшими, а буває, що вони збігаються, стають менші.
— Ану, як це знову, скажи! — загомоніли разом Яків і Явдошка.
— Вони розширюються від тепла, а збігаються від холоду. Та коли хочеш добре знати про це, спитай ковалів: чого вони все роблять шину, що з неї має бути обруч, коротшу від колеса?
— А чого?
— Її роблять коротшу на те, щоби дужче стягла колесо. А щоби її набити на колесо, треба лише добре нагріти на вогні, тоді вона від жару зробиться більша та легко дасться набити на колесо, а як охолоне, тоді знов поменшає й добре стягне колесо. Або і таке: від чого фляшка і всяка скляна посудина тріскає, яку у неї налити кипятку? Від того, що тепло з гарячої води в ту ж мить передається посудині, скло зразу починає роздаватись, а через те тріскає. Трісне воно й тоді, як після гарячої та налити у фляшку холодної води: скло зараз зачне від холоду сходитись, а від натуги трісне.
— Наші йдуть до дому. Явдошко закрий піч, мабуть погасло вже.
— А церата? а сукно? — спитала вона.
— От ти вже те все зрозуміла, та рада би й тамте знати. Ану, подивимось.
Він зняв сукно, сніг під ним зовсім розтопився, а коли зняв церату, то під нею сніг був цілісінький.
— Я казав вам, що біле та блискуче відпихає від себе тепло, зза того під цератою сніг не розтопився. А чорне та шаршаве притягає до себе тепло, зза того сніг під чорним сукном розтопився, бо воно більше притягає до себе сонішнє проміння.
