Про маґнетну та елєктричну силу.
Настало літо. Одного дня дуже палила південна спека. Уся слобода вибралася в поле. Жінки понакривалися білими хустками, чоловіки були в білих сорочках та соломяних капелюхах, а все таки було дуже жарко. По полуденку полягали старі спочити трохи, а молодь, хлопці та дівчата, зібралися під стогами побалакати в холодочку. До одної такої купки присусідився й наш Круглий, а де він, то там безперемінно буде розмова про науку. Так було й на цей раз.
— Мабуть туча буде, — сказав якийсь парубок.
— Та так, щось дуже пече, — відказав другий.
— А чого ж буде туча, як дуже пече? — спитав Круглий,
— Он бач! — загомоніло разом кілька голосів. Круглий зараз своє: „чого та чого!“ — Скажи сам, чого.
— Розкажу — слухайте, того, що в повітрі від спеки зібралося дуже багато елєктричної сили.
— Чого, чого?
— Елєктричної сили, — сказав Санько ще раз.
— Цього зразу й не вимовиш.
— Не вимовиш, бо слово чуже, з грецької мови позичене. Та воно не повинно вам бути занадто чуже, бо хто з вас був у місті, або хоч і в сусідньому селі, де є фабрика, той мусів бачити ясне, елєктричне світло, а у великих містах то по вулицях їздять елєктричні трамваї, от такі завбільшки як залізничі вози, тільки без паровика, без тої машини їздять, що в ній вариться вода й пара порушає колеса.
— Розповідж нам, Саньку, будь ласка, що це таке елєктрична сила, — стали його просити зі всіх боків.
— Добре, розповім. Тільки ж щоби ви порозуміли, що це за сила, треба вам перше сказати кілька слів про маґнети. Є такий камінь, що зветься маґнетом, бо його вперше знайшли біля городу Маґнезії, в Малій Азії. Кумедний він такий, що притягає до себе кусники заліза.
Тут між хлопцями зробився рух. Один із них став шукати по кишенях і накінець витягнув щось неначе малу підкову й подав Санькові.
— От тобі, Санку, маґнет, я собі купив його в місті, він також притягає до себе залізо. Та тільки ж це не камінь, а залізо.
