Про повітря та вітер.
— Що ти тут робиш? закричав Санько Круглий, збігаючи в льох.
— Як то що? Хіба не бачиш? Квас тягну, — відказав його брат Яків, відтуляючи губу від лівара й затуляючи дірочку пальцем.
— Квас тягну! Який там квас? Ти до квасу й не доторкався. Сам ти гаразд не тямиш, що робиш.
— Ти мабуть краще знаєш. Ну, нехай там: то що ж я роблю, коли не квас тягну?
— Що робиш? Ось що ти робиш: ти до себе повітря тягнеш.
— Таке то, ще що вигадай! — сказав Яків зареготавшись.
— Та ти не смійся, а краще мене спитай.
— Нічого тебе питати. Дуже, бач, розумним ти став, як зі студентами в городі побратався.
— Чи дуже, чи ні, а я кажу тобі щиру правду. Та ж у тебе в роті ні капиночки квасу не було й тепер нема; як же ти кажеш, що квас тягнеш?
— Не було, так буде коли дотягну.
— То то ж бо й є: дотягну… А що ж ти дотягнеш? Усе повітря витягнеш із лівара, а тоді й квас потягнеш.
— З якої причини я повітря тягнути буду? На що воно мені здалося, те твоє повітря, коли мені квасу треба?
— А на те, щоб у ліварі спорожнити місце для квасу. Поки в ліварі буде повітря, квас туди не ввійде; він стане підніматися в гору тільки тоді, як ти помалу витягнеш із відти повітря.
— Та хиба ж квас через те піднімається в гору?
— А то ж як? Мотузком чи що ти його потягнеш?
— Не мотузком, а губами.
— Ні, хлопче, не такі твої губи довгі, щоби до самого квасу достати. Та як же ти просунеш свої губи через дірочку?