„Хоч радо бажавбим зробити тобі ту прислугу, о котру просити“, відповів Баба Мустафа, тримаючи в руцї золотий гріш, якби то хотїв назад віддати, „то запевняю тебе, що не потрафлю тобі сего сказати і ти повір моїм словам. Причиною того є, що як мене заведено на якесь менї незнакоме місце, завязано менї очі, а відтак по скінченю роботи знова мене завели з завязаними очима на те саме місце, що і перше. Отже-ж сам видиш, що се не можливе, аби я тобі показав сей дім“.
„Мусиш бодай“, заговорив дальше злодїй, „де-що памятати дорогу, куда тебе вели з завязаними очима. Ходи, прошу тебе, зі мною, я тобі завяжу очи на тім самім місци, де тобі перше завязали і будем оба разом йшли тою самою дорогою і тими самими закрутасами, котрі може собі пригадаєш як ти ішов перше. А що кожда прислуга мусить бути винагороджена, то даю тобі другий золотий
