Їздцї сї, високого росту, хоробрі, відважні і сильні, добре уоружені, прибули наконецъ під скалу і позсїдали з коний. Алї Баба начислив, що було їх аж сорок. Були то люди, котрі в тій околиці нїкому не робили шкоди, але їздили в далекі краї і там рабували.
Коли прибули на місце, кождий їздець розховстав свого коня, привязав його, заложив єму на голову мішок з ячменьом, котрий привіз з собою, відтак здіймив з коня другий мішок і взяв його на плечі. Де-котрі мішки були так тяжкі, що Алї Баба думав, що в них мусить бути золото і срібло. По хвилї один з них, далеко більший і сильнїйший від других, котрого Алї Баба уважав за ватажка злодїїв, передер ся через гущавину дерева, і станувши перед скалою сказав ті слова: „Сезаме, вітвори ся!“ І сейчас двері вітворили ся. Ватажко впустив поперед себе всїх своїх людий, а відтак і сам пішов за ними, і двері замкнули ся.
