— Час уже, боярине, люди ждуть!
Скочив на рівні ноги Станко, протягнувся, протер очі й узявши зброю пішов за тивуном.
Сіріло. На сході біліло захмарене небо, а відтіля потягав холодний вітер. У природі панувала тиша, як у церкві перед „Святая святих“! Нишком прокрадалися обидва змовники попри сторожу в саді. Один варяг дрімав спертий на щит та довге ратище. Широке вістря списа торчало йому над кінчастим шоломом. Вся постать мала в собі щось несамовите. Ніби Одін скандинавської заґи над Брунгільдою у сні, стояв вартовий варяг на тлі сірого неба, а за ним хильцем чаїлися Албаз і Станко.
— Він не сміє кричати — сказав тивун, — я скочу й закрию йому рот, а ти, боярине, удариш мечем.
Станко завагався.
— Не вагайся, боярине! — підмовляв Албаз. — Я знаю, що тобі не легко вбивати ворога від заду, але це оборона проти зради!
— Твоя правда! — відповів по надумі Збранич. — А всеж важко мені вбивати людину, не збудивши її. Тому поміняймося. Я заговорю до нього, а ти зайдеш його від заду.
— Хай і так! — згодився Албаз. — Я навіть краще справлюся від тебе, боярине. Що ніж, то не меч, ні топір. Ножем дуба не зрубаєш, але і топором меду не підріжеш!
Станко обійшов вартового, а коли найшовся проти нього, пішов просто до саду. Ступав го-
