113
і подавав його у позолочуваних кубках. Після вечері подав ручники і теплу воду та запалив кадило. Синявий, пахучий дим наповнив кімнату тоненькими смугами і душа молодця розпливалася у розкоші, омрачена вином і пахощами.
— Чудово ви, Греки, живете! — закликав.
— Чудово?… у сій норі? — засміявся Грек і став недосвідньому молодцеві описувати византійський двір, з його блеском, величію, роскошами, широко розводився над почестями, які міг-би осягнути Мстислав у Царгороді. І хто знає, чи не удалосяб прехитрому Грекові знадити незіпсовану, мрійливу душу молодця, наколиб не Фарлаф, його зрада та страшні крати на корсунському березі…
Було уже пізно в ночі. Калокир пив, гриз мікдали, сухий виноград і фіґи і розказував без упину. Мстислав почув скоро, що вино йде йому до голови, тому не пив, лише слухав і слухав, а хвилями кидав лише питання, або чудувався.
— Ну і що? А як? Пробі! На Перуна!
І ось саме у сій хвилі, коли одушевлений молодець бажав просити Грека, щоби позволив йому прожити час неволі у Царгороді, за вікном на яворі обізвалася пугутька, раз, другий, третій…
Здрігнувся Мстислав… Наче марево промайнуло йому перед очі воскове лице Воєслава і почулися слова: „Де подиблеш Калокира, приложи йому меч…“ Молодець потер чоло рукою і відсунув чарку. Тямка в одну мить вернула йому.
— Достойний патриціє! — спитав. — Що буде зі мною, як що я не вступлю у службу кесаря?
Калокир скривився.
— В такому разі, воєводо, останеш тут по неволі,
