117
його. А ось тут — Рослав видобув з кишені клубок мотузка — мотузок. Спусти його мені крізь вікно, як обізвуся двічі пугачем…
У сій хвилі війшов у кімнату урядник, киваючись на коротких, грубих ногах.
— Ква, ква, ква! — закахкав Рослав, тріпаючи руками, мов утка крилами. — Молодець не здержався і порскнув сміхом. Пришелець почервонів з досади, але поклонився і сів за стіл. Він і в голову не клав, щоби „біснуватий“ розговорював із бранцем.
Але не ішла Мстиславові у рот їда. Спокою не давала йому гадка, що може якраз у тій самій хвилині не мають його товариші що до уст вложити. Він швидко покінчив їду на превелике вдоволення його товариша, який уважав себе у праві зїсти усе, що остало і з противним плямканням змітав усе зі стола.
Аж вийшов і він і Мстислав остав сам. Довго в ніч не міг заснути. Раз у раз привиджувалися йому князь, Шварно, Лют, дружина, Печеніги, усі голодні з постяганими поясами, поблідлими лицями, знесилені, охлялі.
Коли молодець збудився, лице його було вогке від сліз, пролитих крізь сон. У ранішній молитві благав він горячо Хорса-Дажбога післати князеві та дружині поживу і силу відразити ворога.
У журі та смутку перебув Мстислав знову кільканацять днів. Аж ось одної днини укрився Дунай мракою. Синяві клуби гонив буйний західній вітер долі водою, крізь вікно втискався у самітню кімнату на вежі вогкий, холодний воздух. Ударило крило вітру о мури і понуро засвистіло у гиллі дерев. Повороніла дунайська хвиля, високі вали ішли від осередка ріки до берега і з хлюпотом обливали підніже вежі.
При світлі оливної лямпи сидів Мстислав у кімнаті і слухав понурого виття вихру та своїх безпотішних дум.
