119
нас куди треба і нанесе дощику, який затре усі сліди за нами. Ходи, воєводо!
Хильцем, смагані вітром і дощем, пересувалися молодці до берега. Тут ждало маленьке човенце, справжня оріхова лупина, навантажена всіляким припасом, так що оставало місце хиба для одної особи.
— Роздягайся, воєводо і пливи зі мною. Ти не зумієш таким навантаженим човном орудувати, а притім — ту засміявся Вюн — доволі я намокся, змокни і ти дещо!
— Нічого! Допоможіть Водяні!
Молодець скинув одіж, і серед кромішньої пітьми всів Рослав у човен і відбив від берега. За човном плив Мстислав, придержуючись човна одною рукою. Скоро щезла у тумані за ними понура вежа забутого замку. Через хвилю видніло ще у мраці світельце оливної лямпи високо над водою, аж і воно счезло. Мрака, пітьма і дощ обняли утікачів звідусіль, мовчки посувалися вони до правого берега ріки.
І ось зачорніла перед ними темна пасмуга повна говору, шелесту та плюскоту филь, се прибережні очерети.
Молодець став раз у раз зачіпати ногами о корняки шувару, о підводні ростини, вкінці застряг у намулі.
— Кладися черевом на воду! — радив Вюн і зі здвоєною силою пер човен до берега.
Аж ось показалися перші купини ситнику і купчатки, лозина та верби, а по хвилі вискочив Рослав на беріг.
Мокрий та перемерзлий Мстислав послідував за його приміром і одягнувся у свою одіж. Рослав добув з човна два мішки, а з одного витягнув ухатий збанок з затичкою.
— Напийся, бо вхопить тебе пропасниця, а тоді хиба вертати прийшлосяб.
