123
дитися шепотом. Але недовго тревала ся нарада. Вони могли лише крізь табор Греків пробитися у город бо на ріці стояли судна та їздили човнами варти. Скоро уложили собі плян, а по хвилі, кинувши списи і щити, поховали ножі та топори під плащі і змішалися з найблизшою ватагою мужиків.
— Відки ви? — спитали їх.
— З під Преслави! — відповів Вюн. — Зловили нас і пригнали, Бог-би їх побив.
— Гей, гей, неволя! — зітхали мужики. — Минувся добрий час правди та свободи. Бояри та Греки горою.
— До шнурів, до шнурів! — собаче насіння, гей! — закликав у сій хвилі офіцер.
Всі, а з ними Мстислав і Вюн кинулися притьмом тягнути гуляй-город до валу під містом.
У великій гридниці доростольського замку сидів князь Святослав. Підперши голову на руку, глядів перед себе недвижно, оком, що бачить лиця і події не зі сього світа, оком пророка, ворожбита. І бачило се око чубаті дружини Олега і його щит на воротах Царгорода. Бачили і побиті, потоплені війська Ігоря та свої побідні вої ген далеко у південній Македонії. Вони бачили діла батьків, побіди, пораження, сором і славу минулих віків та важкі, кріваві бої теперішності. Але вони бачили і будуччину і тому саме грізно стягалися брови над впалими очима героя. Одначе не було у сих очах смутку. У них блестіло одушевлення, запал і віра, що з усіх сих ран, боїв, крови, недуг та смерти одно уратується мов золото у огні — вічна, невяла, лицарська слава руського імени на всі часи, на всі землі…
