кметь візьме скількись там гривень у позичку, а тоді вже хіба бери старечу торбу та махай у світ. Відсотки зїдять увесь приховок господарства, а з чого жити смердові[1], як не з приховку? За ввесь рік праця мужика не варта більше одної гривні, а скільки їх треба на відсотки? У нас на селі довжник хіба чудом виплатиться, а звичайно попадає в закупи й тоді пропав уже напевне. Ні проволоки, ні милосердя, ні правосуддя. Гей! Усе село, боярине, це ваші закупи, вони орють, сіють, збирають, а ви товстієте від їхнього поту, без труду та клопоту. І ви хочете, щоб люди вас любили? Щоб ішли за вас боротися, а не тікали під татар? Наші люди люблять землю й князя, віру й церкву, але ненавидять княжу дружину та дружинний лад. Певно, що воно погано покидати своїх, але чи це не є необхідним, коли в пустій коморі чаїться голодна смерть, а жінка та діти — не надія майбутнього, не осолода старости, а тільки відсотки боярина? Гей, кати ви злющі, нелюдські, страшні та нерозумні! Бо розпука не на добро навчає людей!
З-під лоба глядів Ратибор на молодця. Не такі були молодці колись, до приходу татар. Колись вони відробляли довги батьків, залюбки ходили з човнами в городи, з боярином на лови, чи в похід, а тепер усякий розуміє вже, що не допуст Божий, а ледачість боярства та безсила влади довели край до руїни. Він тікає до
33
- ↑ Смерди = мужики.
