мовно, не розпитує „чому“ і „навіщо“, а йде сміло за провідником, хочби й на смерть. У ньому є велитеньска, невичерпана сила, якій не опреться ніхто й ніколи, а яка не дасться повалити нікому.
Андрійко підняв голову.
— Я розумію вас, дядечку, доволі добре, — відповів. — Я молодий, молодший від вас і чую се дуже добре, що наш старий лад не відновить держави святого Володимира. За мала сила в князях та боярстві, за велика в народі. В Італії, Швайцарії, як розказують очевидці та послухи, увесь нарід гуртується під руководством панів та князів: у нас намість люду є тільки ратники і челядь. Їх сили вистануть на се, щоби загирити усе, що ще осталося з золотої давнини, але нема сили збудувати щось нове. Якщо великий князь не опре своїх змагань на народі, пропаде окремішність, самостійність та свобода нашої землі та віри!
— Іменно се бажав я від тебе, хлопче, почути. Давби Всевишній, щоби великий князь зволив приклонити ухо до твоїх слів, боюся одначе, що так не буде.
Андрійко бистро глянув у сумні очі воєводи.
— Боюся і я! — відповів, — але я вірю ще у ласку Божу над ними, нашим народом та над князем.
— Блаженні віруючі! Віруй, кільки хочеш, але на сій вірі не будуй нічого…
Андрійко затиснув зуби. Він розумів, що бажає сказати воєвода, але не було ще в нього холодної крови та досвіду, якого не заступить ніяка поука. Гадки й побоювання, які висказував Юрша, бурили одним ударом увесь світ, подвигнений уявою молодця, заперечували його зміст, відбірали йому ціль єствування. Він не понимав, як можна не бачити очевидньої правди, не знав, що в старшому віці міриться правда та лож рахунком, а не почуваннями. А де не годиться рахунок, там нераз стане очевидність ложию, а лож очевидністю, а інакше думають тільки діти і праведники…
— Блаженні віруючі! — повторив Юрша по хвилі. — У сьому то й біда, що великий князь не дасть себе пірвати у незвісний собі світ та ще й тобі. Він прецінь володар, а як такий, не має ні другів, ні ворогів, тільки счоти…
У лісах над Стиром обізвався пугач. Протяжно, сумно відбивався звук щораз то тихшим відгомоном і замовкав у віддалі:
— Ранок недалеко! — сказав Юрша, встаючи. — Іди спати, сину, виспися гаразд, а завтра вечером з Богом у дорогу!
Довго молився Андрійко у своїй келії над фіртою та довго не міг заснути опісля. Перед його очима пересувалися картини з останнього року, але кожда з них кінчилася
