Глянув на неї і староста. Темні вії отінювали ягідки тримісячного ангелятка, яке покоїлося у біленькій подушці, а малесенький, дещо розхилений, коралевий ротик видко щойно покинув кормлячу грудь.
Довго, довго глядів велитенський муж на дитинку, а черти його лиця вигладжувалися звільна. Дрожачі руки витягнулися вперед, наче бажали узяти дитинку, але нагло затряслася його сяженна стать мов осина і припала до пеленок, а з грудий вирвалося якесь страшне хлипання ні то болю, ні то радости.
— Дитинко, дитинко! — лебедів крізь сльози, а взявши клуночок, став з легенька колисати його на руках. Коли за часок віддав дитинку заплаканій „няні“, лице його було спокійне, тільки на чолі та довкола уст прикипіла нова брижка скорби.
— Чи дитинка хрешена? — спитав тихенько Горпипу.
— Ні Грицьку, я не знала…
— То пішли завтра за попом! Хто кормить дитину?
— Жінка каланника Максима Вюна.
— Виділити йому пайку без данини та полюддя! А тепер ідіть! Мушу помолитися.
Довго в ніч відмолював Кердеєвич гріхи своєї Офки, довго і щиро, бо се молився вперве, відколи підписав договір зі Зарембою.
Довго заходився Грицько Кознар біля Андрійка, заки молодцеві вернула тямка. Здавалося, що він поплатиться принайменче важкою недугою, бо всю ніч кидався в гарячці та балакав нісенітниці, кричав, плакав, сміявся. Ранком порадив Грицько втомленому обмитися холодною водою, а після того зможений Андрійко проспав увесь день. Друга ніч минула вже спокійніше, третя зовсім супокійно, видко здорове, молоде тіло перебуло потрясення щасливо. Одначе не так було з духом, якого рани гоїть тільки час, а й то не завсіди. Говіркий та моторний Андрійко замовк зовсім і ні слова не могли від нього добитися ні Грицько, ні Коструба, ні піп. Відрухово слухав усього, що до нього говорили та розумів кожде слово, але не вмів чомусьто виявляти власної волі та й навряд, чи мав її ще взагалі. Годинами вдивлявся наперед себе у простір та не бачив у ньому нічого. Плугаторі виїздили в поле та вертали домів, жінки копали буряки, рубали капусту, обривали садовину, обвязували соломою уліки, сільське життя було в повному розгарі, та на лице „боярина“ не завітав ні один усміх, ні одно слово не вийшло з його затиснених уст.
Аж біля зимного Миколи приїхали в Юршівку гості: Михайло Юрша та молодий Горностай.
