Грицько розказав воєводі все, що знав про Андрійкові переживання і воєвода аж тепер зрозумів, чому його братанич так нагло перестав займатися чимнебудь.
— Се душа запеклася в ньому від горя та зневіри, — сказав, — але він молодий, то й перебуде!
Він намагався всіми способами розрухати Андрійка. Розказував про завзяту війну Польщі з орденом, а Свитригайла з Кейстутовичем, про звірства сього останнього та про ріжні замахи на його життя. Вкінці показав йому на письмі похвальну грамоту від великого князя за погромлення бунтівничих князів Глинських та приказ берігти південні границі київського князівства, у якому воєводою назначався Михайло Юрша. Усього вислухав Андрійко спокійно, але не відповів ні слова. Тоді обурився на нього воєвода й ударив кулаком об стіл.
— Одвічай, хлопче, дядькові! — гукнув, — яж не говорю до стіни!
Андрійко стрепенувся, наче зі сну збудився.
— Вибачайте, дядечку, — відповів, — все те суєта! На неї й відповідати не стоїть.
— Суєта? Що за суєта? Се життя, а й ти живий до біса! — горячився дядько. — Тиждень сиджу в Юршівці, а ти ні словом не обізвешся.
Лице Андрійка помертвіло.
— Суєта! — шептав, — суєта! Я не живий чоловік, я й не жив ніколи, ні! Се, що ви звали життям, се злуда, брехня, суєта!
Надоїло вкінці воєводі промовляти до напів збожеволілого і він став займатися сам господарством, судити спори, пильнувати черги ратної служби, підстерігати Татар, або їздив у Київ. У дворищі остали самітно Андрійко й Горностай.
Отупіння Андрійка дратувало Горностая ще більше чим воєводу, бо хотяй воєвода любив братанича наче власну дитину, то все таки не був йому товаришем, а товариш завсіди швидче найде дорогу до душі товариша ніж родичі до душ дітей. Придивляючись до змагань дядька відсувати від Андрійка всяку згадку про минуле, Горностай замітив, що саме тільки при згадках про Офку оживає його товариш. Ось раз, сидячи з ним самітно при огнищі, заговорив про Луцьк, про облогу, а вкінці про лицарські забави, князя Олександра та про Офку. На сю згадку оживилося лице молодця. Він став доповнювати спомини ріжними поясненнями і не счувся, коли розговорився на добре. До пізна в ніч не втихав Андрійко у свойому оповіданні. Його очі горіли знову давнім огнем, на бліде лице завітав румянець, він випив навіть чарку меду, а слідуючого вече-
