Вечірком стрітилися молодята у саді і сим разом не перепинив їм ніхто. При вечері обговорювали вже старі весілля, а Мартусю посадили враз із Андрійком на покутті. Та коли мужі остали самі, розмова зійшла сейчас на події, які розгривалися на землях Руси, Литви та Польщі. Юрша як воєвода великого князя, знав усякі подробиці, якими радо ділився зі старим, поважним та тямучим „сватом“. Вкінці зітхнув важко князь Іван.
— Пригадую собі, — сказав, — як сьому несповна три роки твої слуги, Андрійку, Грицько та Коструба балакали зі мною про самостійницькі змагання мужицтва. Вони казали правду! Тільки народ подвигає сам колись будівлю своєї свободи та окремішности. Князі, бояри, пани, які відірвані від нього, се тіни народу, які йдуть за сонцем, та ні раз не змінять ні його тіла, ні душі. Зайде сонце, покриють тіни увесь світ, та не на віки! Тому дбаймо, щоби при розсвіті не найшлися і ми поміж тінями, які розжене сонце, а між цвітами, які розцвітуться при його появі.
Великокняжа крамола тяглася ще вісім літ. Не перепиняла її ні смерть короля Ягайла, ні звірства Жигимонта, ні безсильність Свитригайла. Аж коли у цвітні 1440. року при помочі Скобенка убили князі Чорторийські Жигимонта, втихла боротьба. Багато деяких уступок виторгували руські князі та бояри для себе, але вони тільки виторгували їх. Розірвати кревську унію не вдалося ні їм, ні Литовцям. Вони мусіли врешті піддатися переможньому впливові чужинців, які збитою масою ішли на схід та своїм напливом стирали з лиця землі невиросле з народу та невросле у нарід боярство.
Сонце заходило, а тіни укривали собою весь овид.
