до життя Бог. — Та сим разом буде се мертвий хаос і навіть Божа сила не викреше з нього іскри погаслого життя…
А прецінь! Якраз поуз дерев, на яких сиділи ворони, проходила дорога, або щось, що треба було так назвати, хоч воно собою нагадувало радше широкий загін чорної, розмоклої ораници. По сій дорозі нога за ногою воліклася валка мандрівників. Попереду бігли дві величезні собаки-вовчурі, бистро розглядаючися кривавими очима на всі боки. При виді собак ворони позривалися з дерев та закрутилися понад землею зловіщим виром, і собаки залаяли, а заяць та лисиця шугнули у сю мить поміж молодняк.
За собаками чотири невеличкі, але тугі коні тягли бричку, навантажену мішками та скринями, зпоміж яких торчало кілька списів та бардишів. Їх повпихано поміж мішки у сіно, а їх вістря серед вогкости утратили блиск. За возом їхав верхом на здоровому коні, може, сімнадцятилітній хлопець у футряному кобеняку, з луком і сагайдаком при сідлі та важкою шаблюкою при боці. Його чорні, лискучі очі бігали раз у раз довкола, наче виглядаючи небезпеку або ціль подорожі. За ним, у долом повирізуваному каптані зеленої краски, з шапочкою на тімені їхав другий молодець, може, ровесник першого, синьоокий, з білявим волоссям, яке просвічувало по скрутам червоняво. Тим яснішою була біла, мов алябастер краска лиця, яке під впливом осінньої стужі злегка порожевіло, наче пелюстки рожі. З усього його вигляду так і била сила і свіжість молодого здоровля і краси. Коби не дещо за великі очі, можнаб було взяти його за взір мужеської краси. Та поруч нього їхав ще один їздець, якому могло бути до двадцяти літ. Стать уся згорблена на коні, мов чорт у болоті, або мов татарин, що понад Ворсклою стежить за їздцями князів Глинських. Маленькі, чорні, наче вуглики, лискучі очі, світилися з під широких, чорних брів. Скорі, поривисті рухи нагадували мимохіть одного з тих кобольдів, про яких розказували так багацько німецькі скоморохи у Марієнбурзі.
Западаючи по осі у грузькому болоті, нога за ногою їхав віз, а подорожні видко вибалакали все дорогою, бо мовчанка панувала між ними. Аж ось доїхали до роздоріжжя, від якого виділялася у ліво ледве слідна доріжка.
— Ось туди, у бік! — крикнув малий, чорний парубок. На сі слова видобувся з сіна, яким вистелено віз, погонич, а радше тільки його голова, величезна, кудлата, наче страхопуд на воробці з великим червоним лицем та
