менницької дїяльности. Але старша панї говорила із ще-більшою повагою:
— Ви оден із тих небогатьох, що без фрази, але щиро вступали ся у своїх писанях за рівноправність жіноцтва…
— Доки не оженив ся — докинула моя жінка, видячи, що я паленїю, як інститутка.
Але головна бесїдниця не знала загалом нїяких жартів і добивала зі мною чим скорше торгу.
— Отже можемо числити..!
— Не маю нїчого готового — пробував я боронити ся, але й чув заразом, що ось-ось упаду в борбі.
— Як то може бути, щоби лїтерат…
… І не знаю, що́ за лихий опутав мене в сїй хвилї, що я змяк на жіночі лесні слова.
— Та я властиво…
— А бачите, що маєте щось готового… І панї почали сьміяти ся.
Я був розброєний.
— Та то властиво така собі невдачна гумореска.
— Гумореска — тим лїпше. Нинїшні часи такі сумні… цїла продукція поважна — тяжка — можна сказати — просто гнїтуча — томляча…
— Отже маємо Ваше слово! докинула молодша панї…
Я був зовсїм побитий. Подав руку моїм паням і ще раз замняв ся несьміло…
— Але застерігаю собі....
— Даруйте, нїяке „але“. 12-ого падолиста читаєте на сходинах… Дякуємо. Моє поважанє.
За три дни появила ся у „Нашім прапорі“ вістка, що 12-ого падолиста я буду читати свою гумореску.
Я пережив сумних десять днїв аж до феральної суботи. Хотїв написати що-небудь нового, та за цїлий той час не приходило моє вітхненє.