робку, але коників уже не було. Я глянув довкола себе — був уже глибокий вечір.
„Ходи, Треф, до дому“. І я пустив ся йти. Риба ще трохи гріє моє тїло, але не кидаєть ся вже за пазухою. По дорозї навинув я вудку на дощинку — відчіпив від вудила і сховав до кишенї.
… З-за „Бучини“ сходив червоний місяць, як кроваве пятно. Дощ буде — люди кажуть — а може й не буде — як треба, так собі говорять. Десь у селї співав гурток женцїв обжинкову пісню. Та яке минї дїло до того? Нема тої, щоб заспівала минї мою улюблену пісню, а всї решта чорт бери… Ех! Зулейко моя кохана!…
І я зітхаючи глянув іще раз на місяць… І ти білолиций… по синьому морю… Нї — йди собі, про мене, де хочеш — чи до Марусї — чи до Катрусї — або хоч і заблуди по дорозї — минї байдуже.
Я прийшов до хати.
— А є риба? — спитала мати.
— Є дві — кажу — не було нинї доброго щастя.
Я виймив ізза пазухи. Рибки завяли вже і нїби деревіли поволи. Я пустив їх у миску з водою — може віджиють. Та вони перевернули ся до гори черевами і вже не зявали… Качки сплять уже у хлїві — щож зробити з рибою?
— Киць-киць!
— Мяаав!
— На.
|
|
Я лежав уже в ліжку. Червоний місяць просив ся в гостину до мене і перекрадаючи ся через віксно багрив цїлу хату своєю кровавою тїню. Тихий ьвіт червоної ночи будив у минї фантазію, настроював мене — думати мої звичайні, невеселі думки… На що оті всї пусті мрії? — питав
