роннїх людий сьвідчило про педантичну дбайливість, а вуйкови, яко господареви і майстрови, приносило правдивий тріюмф і славу — великого, а занидїлого на сїльській глуші — збавленого артиста.
Але бували і в історії його творчости хвилини сумнївів та зневіри, які потягали за собою нову епоху реконструкцій, направок — нищеня і перетворюваня. Тодї находила на вуйка мелянхолїйна задумчивість, смуток, таємничість і загадочність в його поведеню.
— Над чим ти, тату, так думаєш? — чи не слабий ти? — питала затрівожена тїтка свого чоловіка.
Вуйко помовчав добру хвилю, зітхнув із цїлої груди і сказав важким, притихлим голосом:
— Ет!… Чоловік нїколи не може бути певний, чи зробив що доброго і чи воно придасть ся на що кому.
— Боже милий, щож таке?
Вуйко похитав сумно головою і говорив далї:
— Я пересьвідчив ся, що мої фіртки — трохи непрактичні. Прошу тебе… заки Марина дістанеть ся до пивницї, то мусить у двох місцях перелазити через пліт, замісць іти фірткою. Що я вже наклепав ся, кілько я вже сварив на неї, а то все — горох о стїну. Каже, що не може навчити ся отвирати штучні замки. Уважай, що за злобна іронїя у неї при тім слові „штучні“. Адже то невелика фільософія: підважити ретязь, виймити скобель, притримати ворітця коло чопів, піднести і копнути ногою — а тодї можна без труду перейти навіть із непорожними руками. Чиж то така велика штука? — сама скажи. Коли бо нї — туман туманом — вона волить лїзти через пліт із повнїським гладущиком молока, замісць легонько перейти фірткою. І як так іще кілька разів пересадить пліт, — тай геть поломить.