дня по містї і на конець поставити на своїм та за направу парасоля заплатити одну шістку меньше.
— Але то треба знати, де за тим кинути ся — традував вуйко, гордий зі своєї практики в тім напрямі. Шамятаю одного разу привіз я до Львова парасоль до направи. Прийшов я рано до одного склепу на Краківськім. — Жид минї каже: три шістки. Не було з ким говорити. У другім склепі — півтретя. Пішов я на Кароля Людвіка. Там заспівав минї — пять шісток. Ов — гадаю собі — зле. Пішов я на Сикстуську. Жид просить мене до склепу. Кілько? питаю. — Три шістки. — Шістку. — Торг у торг — він хотїв — дві, я давав півтора. Але я потребую зараз, бо я їду. — Е — каже — то не може бути нинї, аж завтра, бо коло того багато роботи. — Я сховав парасоль під паху і вже мав вертати з нїчим до дому. Але з полудня мав я ще більше як три годинї до поїзду і пішов пішки на дворець. Вступаю до одного склепу на Городецькім. — Направите парасоль? — Чому нї? — Оглянув. Кілько? — Пятнайцять крайцарів. — Е — багато — шістку. — Най буде. — Зараз? — зараз. — Я почекав таки в склепі. — Жид клепнув два рази клїщиками, залютував в однім місци — дістав шістку і спокій голові. То, прошу тебе, сатисфакція!
У тім місци перервав свій виклад — ходив по хатї тяжкими кроками і цїлих пять мінут тїшив ся. — Потім знов прибрав поважну позу і сказав:
— Але то раз лише вдала ся минї така штука.
І замовк. А я сидїв скулений на кріслї, як розбійник перед розпятєм, бо місія з парасолем очікувала мене неминучо, як два рази два — чотири. Може би зовсїм зрезиґнувати з „приємної“ поїздки до Львова і телєґрафічно відкликати нашу умову?
