Скоро вуйко вийшов із хати, я почав із цїлим нефалшованим патосом традувати тїтцї: яка то кольосальна нїсенїтниця — висилати мене до Львова з таким парасолем, а ще більше нїсенїтна — цїль того парасоля.
— На що Михайлови парасоля? — говорив я, впадаючи у щораз то більший фервор — коли верета або стара сїрачина зробить ту саму функцію ще лїпше, нїж дїравий і поломаний парасоль.
Тїтка признала правду моїм арґументам, але заявила свою безсильність супроти вуйкової придибахи, чи то-б то його сильної волї й енерґії.
— Що зробиш із упертим чоловіком? — говорила дуже траґічно. — Ану переконай тут старого дивака. Я бою ся навіть згадувати, бо готова ще що облизати, а він таки свого діпне, як раз уже напосїв ся.
— Але ж бо — апелював я тїтцї до серця — як же я буду ходити по Львові з таким доробалом? Тай навіть стидно таке дрантє давати до направи. Я ще не видїв його, але знаю, що певно взяти в руки, тай розлїзеть ся. Самі Жиди будуть сьміяти ся. А я маю час гаркати ся з ними? Я не задля парасоля їду до Львова.
Надійшов вуйко і я мусїв перервати свою орацію в самім розгарі краснорічивости.
Настав величний акт передачі найважнїйших диспозицій: вуйко відчитував минї свою нотатку, а я мав перенотовувати собі кожду орудку на свій записник. Я перейшов усї справунки, які мав залагодити у Львові, але рубрику „парасоль до направи“ — пропустив.
— Ну вже? — запитав вуйко.
— Вже — відказав я зітхаючи.
І вуйко з повною довірою здав ся на мою солїдність.