На другий день, о третїй рано я виїздив до зелїзницї. Фіра чекала вже коло брами і за хвилину мав я виходити з хати.
Я пригадав собі ще раз усе, що мав купити в містї — зглядно забрати з собою і кажу голосно нїби сам про себе:
— Ну, вже мабуть усе — молитвенник тїтки до оправи, окуляри до направи, бочівочка на вино, фляшка на рум, — рецепта і коробочка на лїки від міґрени…
— А парасоль є? — перебив вуйко мою лїтанїю.
Настала коротка хвилина дуже прикрої мовчанки.
— Нема — відповів я здемаскований ледво чутно.
— Гм — сказав вуйко з другої кімнати глибоко сентенціональним тоном. — Бо то найлїпше все перед виїздом перечитувати на голос нотатку і таким способом контролювати самого себе і свою память, яка нераз у хвилях, коли того як найменше потрібно — — —
— Я добре не зрозумів, чи то я маю тепер брати, чи може при нагодї самі вуйко добродїй повезуть… і я зовсїм не занотував собі…
— Коби хоч не було пізно до колїї — зітхнула тїтка.
Я не мав навіть на стілько притомности, щоби заспокоїти затрівожену тїтку.
— … звичайно нам, як кажу, в таких разах не дописує. Длятого береть ся нотатку в руки і читаєть ся — приміром — коновочка на рум — є — знов там щось — є — і так далї і так далї — парасоль? — ага — забув узяти. А нераз при нагодї і дещо нового…
— А деж той парасоль? — питаю ся вже зовсїм таки упокорений.
