— А треба сказати, най Семко принесе зі стайнї.
Я сповнив розказ і за хвилю принїс я до хати довгу ручку з парасоля, коло якої був навинений цїлий звій чорного полотна, звязаний замісць ґумової натягачки — тононьким вівсяним перевеслом — і сильно насяклий коровячим запахом. Мене трохи не кинуло у пропасницю на згадку, що то я маю нинї їхати в товаристві такого рослого і небезпечного інструменту. Я розвязав делїкатне перевесло, отворив парасоль, о скілько се було можливо, і з тріюмфом закликав:
— Та то, прошу вуйця, нема що направляти. Тут усї дроти нїякі, і в горі і в долинї і полотно подерте і та заскачка также не фунґує. Абсолютно не варто.
— Для чого не варто? — сказав ображений вуйко і з тими словами встав із ліжка у своїм неґлїжі і звернувши парасоль до сьвітла розпочав на добре свій виклад.
— Таж тут зовсїм не розходить ся про зробленє чогось неможливого. Дроти ще зовсїм добрі, хоч не тримають ся на головцї. Лиш тих півтора зломані, а без „антабки“ также можна обійти ся. Полотна латати не треба — то вже собі Михайло сам полатає — на стриху маса латок зі старих сподень і камізельок — то є в чім вибирати. Так само дроти в горі попривязує сам собі дома. Отже, найголовнїйше, як кажу — занотуй собі! — дати до направи лише оден довгий дріт і оден поперечний. Я то зараз звяжу шнурком, щоби де не розтрісло ся. Так — на.
— Їдь уже, їдь! — сказала тїтка.
— Ну бувай здоров. Нинї на девяту висилаю конї по тебе.
Я забрав свій куфер і всю мізерію „після нотатки“ і з великою розпукою в серцї — сїв на фіру. На нічнім небі сьвітив іще так гарно
