місяць, безжурна природа додрімувала ще легким, переддосьвітнїм сном, — довкола мене було так романтично, а тільки мій романтичний настрій ломав ся під вражінєм, що вуйко зганьбив мене і на саму пригноблюючу згадку про місію з поломаним парасолем. Що з тим дрантєм робити?
… Завернути назад до дому? — Зле. — Хиба лишити в корчах коло двірця в городї. — Буду нинї вечером вертати — заберу і скажу вуйкови, що нїхто не хотїв направляти. Е — нї — тут загрожена моя сумлїнність і добра опінїя у вуйка. Що буде, то буде, а везу до Львова.
Як тут сїсти з ним до купе́, коли несе від нього коровами, як повітрє? Де тут подїти ся з тим парасолем у Львові, поки ще склепи повідчиняють? Таж я зовсїм не думаю брати готелю, бо як би не вуйкові справунки, я навіть куферка не брав би з собою. Тай як ходити по містї з палицею і з таким парасолем?
І від таких думок стискало ся минї серце у грудях. Та перед двірцем я якось автоматично піднїс нещасний парасоль до носа і з приємністю сконстатував, що всякі небезпечні вапори вилетїли з нього. Пахуча природа втягнула у свої груди ще й ту нещасну арому і … я можу безпечно їхати зелїзницею, а від біди сїсти навіть „по господарськи“ у дамське купе́.
— — — — Я приїхав до міста по семій годинї рано. Мій товариш приїхав почтою о пятій годинї і мав чекати на мене „при каві“. Склепи ще були позамикані.
Я лишив куфер у молочарнї, взяв палицю в руки, сховав парасоль під загортку під паху, і понїс до Жида „на початок“. В однім склепі на Краківськім — жадав сїм шісток — у другім не приймав низше корони — в третїм зовсїм не хотїв приймити, не чуючи ся на силах —
