пришив натягачку і знов віддав парасоль Михайлови до диспозиції.
— На — сказав старий — пильнуй його і шануй, аби не поломати, бо оказія до Львова не так зараз трафить ся.
Але вуйків фаворит не приймив презенту.
— А ти, тумане якийсь, бери, кажу, в руки, коли даю.
— На що минї парасоля? Я волю верету або опавку, бо не потрібую бодай тягати за собою. Привяжу бикови до шиї, тай занесе минї і на пасовиско і з пасовиска. А то доробало тільки заваджає — тягну з собою аж на стернї, а як розпрістру, то товар боїть ся, як дїдька, тай до дому втїкає, що не мож втримати.
— А ти, паця якесь! ти розумієш, що́ то за добро мати добрий парасоль? Але… простак — простаком — він іще й відворкує минї.
І вуйко так розлютив ся, що трохи не розхорував ся. Винїс парасоль на стрих і сховав знов на давне місце у своїм архіві, а сам чекав, аж знайдеть ся новий охотник, ласий на такі дарунки.
— А що ти так розкричав ся в стайнї, аж засапав ся? — питала ся добродїйка.
— А що мало би бути? — відповів із оправданим гнївом. — Паця — пацятем, прошу я тебе. Чоловік хоче зробити йому, як найлїпше, а дурень не вміє того оцїнити.
Г. 22 вересня, 1900.
