На імя йому було Грицько Смик, але товариші звали його звичайно — відлюдком, тому, що не приставав із ними. Зрештою сам зверхний вигляд „відлюдка“ — оправдував сю назву. Нїколи не голене лице з хронїчним завдатком на поважну бороду — несьмілі, спущені до долу очи, довгий, мовби не на нього шитий одяг арештантського цьвіту і крою, великі чоботи на подобу закривлених копаниць, нетесаний, гробовий голос і загальна неповоротність — доповнювали його портрету.
— Ходить, якби від шибеницї відорвав ся — говорили люди.
— Арештант — додавали другі й радїли, що без довгого намислу хрестили Грицька що-раз-то новими пореклами.
І се була одинока забава, на яку могли позволити собі по-за його очима товариші. Втягнути його близше до своєї компанїї, побавити ся ним, посьміяти ся, підняти на кпини — вони нїяк не могли, бо Гриць… зовсїм не творив ся до них. Се найбільше сердило їх. Дивили ся на нього не то з погордою, не то з милосердєм, та тільки десь-колись обірвало ся йому дещо за його дивацтво.
