Грицько знав, що вони не люблять його, чув заєдно на собі небезпечний погляд їхнїх очий та… оминав їх. Небавом зовсїм відсунув ся від них і на самотї дивачів іще більше, нидїв у своїх від'окремлених, прикрих думках і бідував… Йому й не першина було бідувати, бо у хлопській бідї він уродив ся, а до панської біди почав навикати зараз тодї, коли поступив до тої школи, що мала вести молодих простих людий у так званий — сьвіт інтелїґенції. І нагадував собі роки свого пробуваня в ґімназії від перших днїв, бо в тім часї біда дала ся йому найбільше в знаки… Як старий, девятнайцятилїтний хлопець утїкав до міста з дому від батька, що не давав нї позволеня, нї гроший на науку синови — як витирав собою кути по всяких „станціях“, то „за хату“, то „за вікт“, то „за послугу“ — як плакав, бувало, не знаючи, що почати з собою, чи далї вчити ся на попа, чи вертати на село — свинї пасти.
Нагадував те все і мовби радив ся самого себе, бо й не мав нїкого порадити ся. Товариші — шкрабики багато молодші від нього віком і манєрами — иньші забаганками — думками — цїлями — здавна не злюбили його. Грицько опинив ся на самотї із своїми прикрими думками, знеохотою, а інодї й голодом. А людям не в смак було, що Грицько відцурав ся їхнього товариства — просто погорджував ними.
— Ей, згордїв тепер наш Смик, що й не підійти до нього. Не дай Боже з Івана — пана.
— А забув, як ми йому булки до кляси приносили, тай годували нужду, щоби не здох із голоду.
— А він за те віддячив ся нам. За волосє торгав, бельферам доносив на нас — лизав ся їм, як локай.
— Бо так навчили його. Або ти забув, що він був „чадом“ у канонїка — виїдав недоїдки із йо-
