го стола. Як зле чобіт вичистив, то канонїк кидав чоботом за своїм чадом.
— А тепер таке „сади́ло“ — що ну.
— Але ми йому тодї всолили. Памятаєш, як то він того паничика Козїчинського сїпнув за волося, а „Дзяма“ аж розплакав ся. Прийшов на годину Мамалиґа, а Дзяма пофаґасував на Смика. Мамалиґа записав до дневника, наганьбив тай каже: „Ти, старий бику, будеш дїтий розбивати? Марш до остатньої лавки“. А цїла кляса тодї: гу-гу-гу! Смик почервонїв ся, як нещастє, а Мамалиґа казив ся цїлу годину. Ганьбив — третї сипав, що влїзло ся. А на павзї ми йому всї разом: „Смик — бик! Грицю — бицю — Смицю! Гу-гу! Канонїцький блюдолиз!“ — Ото була забава, аж поки професор не надійшов. Я гадав, що Смик під землю западеть ся.
І засьміяли ся, згадавши ті забавні часи.
— А я чув, що він бідує тепер — сказав оден по хвилї.
— Або то лише він бідує? А ти не бідуєш? Або може минї такий дуже гаразд? Не мав би я кого жалувати та Смика. Фаґас — лизун — сади́ло. — Одним словом — свиня — тай конець.
Отаке балакали собі про Грицька його товариші, що судили Грицька тільки з того, я́к він поводив ся у школї. Його приватними справами вони не займали ся ще з того часу, як перестали приносити йому до кляси булки, бо Смик доносив професорам на тих свавільників, яких педаґоґи віддавали йому до надзору.
Грицько знав, яку опінїю має у людий. Від того часу став ся ще більше задуманий, похмарений і полишений сам собі. Уникав людий, як справдїшний відлюдок, а на самотї фільософував на тему своєї біди — знеохоти, що у свобідних хвилях не давала йому фантазувати про гарну будучність. А далї нагадував собі цїлу свою
