кількох днїв, аж до лїпших часів. Смерком ходив на молоко з одною булкою. Тай то було йому так нїяково сидїти в молочарнї, як на шпильках. А як приходило ся платити — то дрожав цїлий, нїби йшов на екзамен перед дуже гострого професора.
— Горнятко молока і булка.
— Кілько, прошу? —— питав чемно господар молочарнї.
— Одна — відповідав Смик несьміло, паленїючи цїлим своїм непривітливим, зарослим лицем.
— Пять центів. Дякую. Добраніч!
На другий день питав його професор із греки. Смик відповідав щось трохи, але говорив так тихо, що ледво голос добував із себе.
— Що так говориш, якби три днї не їв? — запитав професор.
Ученик не відповідав нїчого на слова педаґоґа.
— Ти їв нинї снїданє, Смик? —
— Два рази — відповів за Смика якийсь дотепний товариш.
— Я говорю до Смика, не до тебе — замітив професор і знов повторив своє питанє:
— Ти пив нинї снїданє?
Смик хотїв признати ся, що снїданя нїколи рано не пє, але надумав тя інакше і відповів:
— Пив.
Був такий рад зі своєї відповіди, якби справдї вже поснїдав і залюбки готов був далї слухати слів професора. Але професор казав йому сїдати, подивив ся на годинник, почав поволи вбирати своє пальто і сказав сентенціонально:
— Треба все голосно говорити. Зараз маєть ся зовсїм иньше вражінє з відповіди ученика. Завтра принесїть зошити, бо буде шкільна задача.
По годинї закликав Смика професор і почав з ним розмову:
— Що порабляєте тепер, Смик?
