Роздумував щось і потім говорив далї, як би сам про себе.
— Або минї в голові. Платити не маю чим, аби мене хто занїс. Вступлю до першого села, зайду до війта, тай, як хоче, най мє відставлєє шупасом.
Панок уже нїчого не розпитував, бо знав, що нїчого не поможе йому нї в чім. А питати лиш на те, аби вчути щось нового — вислухувати чужої біди тай нїчого не зарадити, се дуже плитка і несумлїнна цїкавість. Але хорий сам казав від часу до часу якесь слово, нїби викидав із серця тяжке камінє свого болю:
— А вони кажуть, що я розу́му доброго не маю. Каже минї дохтор, аби я подав ся до nieuleczalnego zakładu. А я му кажу: ta podaj sie pan tam, kiedy panu tam dobrze. Я сам знаю, що я варят, певно, але я то дістав ze zgryzoty taj z tego, co mi wszędzie boli. Таже там так u szpitalu tych ludzi męczą, że niech łaska boska zachowa. А я panie łaskawy, та я колись такий хлоп був, шо я би був таких три ззїв на снїданє, як я сам, а тепер… якби я от не впер ся, то впав би. Всидїти не можу.
Помовчав хвилину і не зводячи очий в гору скаржив ся далї на те, що болїло його.
— Гей, здоровлє моє, здоровлє! Таже я працувати нїчого не годен. А нема кому доглядати мене, абим борше вмер.
Посмотрив руками свої немічні ноги і безрадними очима глянув так гірко на свою нужду, якби мав проклясти її, або викупити ся від неї самим тільки поглядом. Потім виймив решту чорного хлїба і з'їв. Дістав від панка папіроску, закурив, пакнув кілька разів і сховав до кишенї.
Через купе́ перейшов послугач із реставрації і нїс у коші повно фляшок, булок і помаранч та иньші перекуски й ласощі. Шпитальник
