помешканєм. Шафа, софа, етажерка, нема навіть куди перейти ся. Таки нїде не було йому так добре, як у тій маленькій хатцї там на селї, де він проживав реконвалєсцентом. Гарні були часи. Приходив до здоровля і почував себе лїпше, нїж зовсїм здоровий чоловік, що нїколи не хорував. Коби то так можна бути здоровим, а відтак не хорувавши від разу стати реконвалєсцентом таким, як тодї! Гарні мав ферії, довше як півроку, від Різдва аж до осени. Мав свою хатину, невеличку, але гарну, з вікнами до саду і всякими вигодами. Добре було: хотїв, то лежав, а нї, то ходив або читав, писав навіть тодї свій дневник і славословив у нїм тих, що його доглядали. І їв самі найлїпші річи, що душа забагла, звичайно — реконвалєсцент. Добра була дієта на селї. Вона сама нераз приносила йому страву і розпитувала про його здоровлє. Раз навіть поцїлував її в руку, такий вдячний був, що не забуває про реконвалєсцента. А її як би хто на сто коний посадив, така була рада, що поцїлував її „юрист“. Як то вона звала ся? Ага, панна Біня. Добре було. То ра́з була люба хатина. І нїчого в нїй не було, лише ліжко, стіл, два крісла, зеркало на стїнї. І ще стояв у кутї якийсь мебель. Та годї вже нинї нагадати, — давні часи! А отсе що? Така погана комната, що годї витримати. Шкода, що в містї і нїби рахуєть ся на панській вулицї…
Та по що те все нагадуєть ся?… Протягнув ся на софі і старав ся нїчого вже більше не думати. Коли-ж бо твердо лежати, софа за коротка, а під головою за низько. Мусить собі купити иньшу, отоману.
І він уже спокійний, так, що ось-ось засне. Де там! Дурна справа сушить голову. Завтра його оборонна мова. Що́ властиво говорити? Адже-ж годї крутити, як швець шкірою і з чорного робити
