біле. Блямаж. Але від чого-ж параґраф? Ключка в горі і така сама зі споду. Можна якось оминути, обернути, інтерпретувати по свойому. А як би так: сама його тягнула, спокусила, пан комісар не винен… Ану…
Пан меценас зірвав ся з лежанки, радий новому помислови. Знов сїдає при столї, нипає у відписї акту обжалованя і щось зачинає писати: „Панове!…“ Ну, що далї? „Зваживши, що параґраф… цивільного закона…“ Нї, нїчого з параґрафами не зачинати! Най собі судія зачинає таким оклепаним вступом. Судія pro, оборонець contra — так мусить бути, а прокуратор не має „дару слова“. Перед розправою кланяють ся на добрий день, при розправі сварять ся, а вечером у касинї витають ся дуже сердешно. „Ге-ге“ — каже один одному. Формальність… Знають ся, як лисі конї. Шкода часу — і всї три, а пан комісар четвертий, сїдають до карт.
— Нї, не так! Лїпше кілька софізматів, а відтак апелювати до серця…
„Панове! Любов — чутє велике, сьвяте, могутнє. Любов — се наркотик, се гіркий бальсам або солодка отруя. Та всякий, мої панове, розуміє любов по свойому: інакше в теорії, інакше у практицї. Вже Плятон…“ Ну, що зробив Плятон?…
— Ет, чорт бери таку справу! Два слова годї склеїти до купи. Хоч він комісар, але мушу сказати, що дурень. Не лїпше то було полагодити справу по доброму? По що було розбабрувати? Дївчина дурна, була би пристала на щобудь. Кошти алїментації, ну, нехай там, про гроші байдуже. Куку в руку і була би сидїла тихо. А то — гарно почало ся, а як скінчить ся? „Колєґо… роби, як знаєш, крути, ратуй, бо… скандал…“ Іронїя! „Ратуй!“ Але як?
