А коли нераз у дуже горячу днину чув, що широке листє сосни вяне з утоми і жари, тодї сходив у низ до потічка, набирав у пригорщі води — кропив листє на дереві і підливав його розгалужений корінь. Коло такої роботи він мучив ся трошки. І тодї сїдав у горячу тїнь дерева, а краплини води спливали з листка на листок відсьвіженої сосни і спадали йому на голову, як гарна і пахуча, цїлюща роса. Тодї привялі соснові голки оживали, розростали ся в масне, широке листє і накривали його густою тїнню.
Отак жив він дуже, а дуже довго — може більше, як сотню лїт — і заєдно був іще дитиною. Не знав про той божий сьвіт, що простягав ся за межею похилого дерева — нї про себе не знав нїчого. Знав тільки свій маленький сьвіт у тїни кріслатої сосни — бо там було йому простірно і весело — гарно й безжурно. Зрештою тишини його житя не заколотили досї нї грім, нї повінь — нї жадне злісне явище природи.
— — — — — Аж раз зобачив він у своїй тихій пустинї — саме тодї, коли молив ся — незвичайного гостя.
Щось таке, подібне трохи до нього, але трохи інакше, нїби нїжнїйше та молодше — перейшло повагом через лїс недалеко його дерева, де він, бувало, просиджував. Відорвав свою увагу від молитви і… його зняло якесь дивне почуванє — щось таке, якби цїкавість — подивити ся на те диво. Могла се бути учоловічена тїнь якоїсь малпочки, пристроєна звинністю мальованої змії і повабом райської птахи.
Він забіг їй дорогу і хоча сонце осьвітило її оден бік, то скоро він глянув на неї, зараз саме той бік дволичного марева западав на ново у тїнь. На той час мовби само сонце обертало ся та осьвічувало другий її бік — той, котрого він тепер не міг видїти.
